
Був період, коли педагоги ма-сово перекваліфіковувалися в біз-несменів. Але щоб шкільний учи-тель став ковалем, – погодьтеся, чу-ти про таке доводиться не часто. Петро Федорака із села Трудолюби під Миргородом – саме той випадок.
Невисокий чоловік, статури хоч і міцної, але зовсім не богатирської, дещо не вписується в народні уявлення про те, як повинен ви-глядати коваль. Зустрічає нас у фут-болці, побитій дірочками від іскор, і веде в майстерню.
- Всі звикли: коваль - це той, що молотом гепає, - посміхається він. - Я й сам раніше так думав.
Петро Федорака – яскравий при-клад того, що при бажанні людина мо-же навчитися всього. Премудрості ре-месла він опановував самотужки. Перечитав відповідну літературу, в Інтернеті знайшов креслення печі... Зараз його ім’я відоме навіть за межами України, він бажаний гість на всіляких фестивалях та історичних реконструкціях, проводить майстер-класи. А про авторитет серед колег засвідчує курйозний випадок:
- Кожен коваль має власне клеймо, це як автограф у художника, знак якості. Так от, нещодавно побачив, що на закордонних сокирах підробляють моє клеймо.
В одному з куточків майстерні багато фотогра-фій: Пе-тро на фестивалі в Хортиці, на Соро-чинському ярмарку, ось вони кують підкову удвох із Віктором Ющенком...
Петро Федорака робить переважно художню ковку. А ще на сьогодні він чи не єдиний в наших краях, хто вміє кувати так званий дамаск (це високоякісна сталь, виготовлена в особливий спосіб). Зараз цим майже ніхто не займається, каже він. Наприклад, у Росії тільки двоє людей кують булат.
- Ось тут – більше 800 шарів, - демонструє готовий клинок, під кутом проти сонця видно візерунок сталі. - Із заготовки завтовшки в 4 пальці виходить тоненький клинок. Усе решта вигорає.
Повноцінних мечів та шабель Петро не робить – законодавство трактує це як ви-готовлен-ня холо-дної зброї.
„Про-фесійним святом” ковалі вважають день Ко-сми та Даміана (по-на-родному – Кузьми та Де-м’яна), 14 лис-топада. Хоча, згідно з житієм, ці святі були не ковалями, а лікарями-безсрібниками.
На прощання Петро демонструє нам „виробничий процес” – виковує одну зі стилізованих дверних петель. До роботи одягає шкіряний фартух і шапочку, щоб захиститися від іскор. Справді, кувалдою ніхто не вимахує: розжарена заготовка формується за допомогою пневматичного молота і довершується вже звичайним молотком. Але хто скаже, що в холодному залізі не залишилося часточки гарячої душі?
Галина Пустовгар.
Фото автора.