Світ Молоді

Щороку на святкування приїздять тисячі відвідувачів з різних областей і міст України, навіть із близького та далекого зарубіжжя. Цього разу безпосередню участь у ньому взяли польські гості. Вони прибули до Пирятинського району напередодні свята з дружнім візитом. Учасники художньої самодіяльності нашого району та польські колективи «Мерітум» і «Леліва» проявили свої здібності у міжнародному фестивалі фольклорних колективів, що відбувся біля садиби Хіврі. Також з різно-жанровою концертною програмою виступили на малій та головній сценах ярмарку.

Великі Сорочинці гостинно прийняли солістів, гумористів, гармоністів, українських козаків, самодіяльні колективи, котрі приїхали проявити свої таланти у сфері культури. Було проведено ряд цікавих розважальних конкурсів, у яких взяли участь усі бажаючі, за що отримували не менш цікаві призи. Народним умільцям випала чудова нагода продемонструвати свої скарби – вироби, зроблені власноруч. Справжні знавці, цінителі та колекціонери із задоволенням розкуповували такий товар.

Кожен з нас по-своєму шукає Бога. Дехто все життя намагався заповнити чим завгодно порожнечу в серці, забуваючи, що насправді воно має належати Йому. А декого Він знаходить сам. Так міг би сказати про себе єпископ Полтавський та Кременчуцький (УПЦ КП) Федір, якому цього літа виповнилося 30 років. Нині це другий наймолодший єпископ Європи. Як на такий молодий вік, він має доволі промовисту біографію – випускник Волинської семінарії та Київської духовної академії, кандидат богослов’я, свого часу очолював Синодальне Управління у справах молоді, був секретарем Патріарха Філарета... І зараз, попри велику зайнятість, владика Федір мало не щотижня проводить заняття недільної школи для молоді при Полтавському Святоуспенському соборі. Де й люб’язно погодився розповісти нам про початок свого особистого духовного шляху.

- ...в сім’ї вчителів. Оскільки мама викладала російську філологію, то вдома була велика бібліотека і я думав, що книги повинні бути в кожній хаті – як меблі, чи що. Якось прийшов до свого однокласника і побачив у нього тільки декілька недбало розкиданих підручників. Для мене це було деяким шоком - виявляється, не всі читають книжки. Взагалі, у дитинстві я мріяв стати лісником, потім, природно, почав схилятися до кар’єри вчителя.

Я виростав у селі, серед мальовничої волинської природи. Був романтичною дитиною, любив ходити до лісу. Улюблений мій письменник – Ернест Сетон Томпсон, котрий писав розповіді про тварин. Я б радив усім дітям прочитати його книжки, особливо твір „Маленькі дикуни”, - цю книжку зберігаю й досі, так вона на мене вплинула. Потім почалася так звана „перебудова”, вчителі почали обзаводитися господарством. Зараз я дякую Богові, що вмію робити всяку сільськогосподарську роботу – орати поле, косити траву, доїти корову. Для нас, вчительських дітей, це було свого роду екзотикою.

- Мене хрестили в 4-річному віці, коли батьки їздили відпочивати до Євпаторії. Залишилися віддалені спогади: купіль була як величезна ванна, в якій мене хотіли ледь не втопити, - я цьому дуже опирався. Значення цього я не розумів, звісно. Потім виростав, як кожна тодішня дитина, був піонером, до того ж войовничим атеїстом. Доводив своїй бабці, що Гагарін літав у космос і ніякого Бога не бачив, але вона твердо наполягала, що Він є. Навернення відбулося вже у старшому шкільному віці. Очевидно, сталося те, про що сказано у пророка Ісаї: „Не ви Мене обрали, а Я вас обрав”. Будучи підлітком, я достатньо свідомо грішив і думав, що Бог сам по собі, з ним якось-там спілкуються священики, а я сам по собі. Господь втрутився в це і кожного разу, коли я робив якесь беззаконня, хоч і дитяче, то Він мене карав. Так я зрозумів, що Він піклується про кожного, і так навчився боятися Бога.

Ще пригадую свою прабабцю Василину, як вона молилася і завжди в кінці перераховувала десять заповідей. І остання була про те, як людина не повинна бажати нічого з того, що є у ближнього, в тому числі „ні вола, ні осла”, - мені було смішно, я завжди чекав, коли вона почне згадувати „про ослів”. Але зараз я розумію, що це було своєрідне виховання: я бачив, як прабабця молиться, як бабця Ірина молиться, і коли мені настав час звернутися до Бога, я вже знав, як це робиться.

Якось я вперше відкрив Євангелію і прочитав пару речень. Зараз навіть не можу точно сказати, що це був за текст, бо відкрив навмання, але я точно знав, що це Бог сказав мені. Пізніше я дізнався, що з відомим проповідником Антонієм Сурозьким трапилося подібне. Він вперше відкрив Біблію і прочитав щось, здається, із пророка Ісаї, а потім шукав цей вислів і виявилося, що його взагалі там не було! Тобто Бог прямо сказав до нього, відкрив йому те, що було потрібне на той момент, і це спрямувало його потім на шлях служіння.

Коли я вперше прийшов на Богослужіння, мені зробили зауваження, хоч і толерантно, але було образливо. Молоді на служби ходило не так багато, а я ще й був високого зросту і мені здавалося, що всі на мене дивляться. Мама підтримала мене, щоб я не кидав ходити. Позитивне враження зробив на мене і наш священик Борис Шумський, який прослужив у селі 33 роки. Це був особливий священик, прекрасний проповідник.

Пізніше прийшов молодий священик, Тарас Стефура, він і спрямував мене до вступу в семінарію. Але коли з’явилася сама думка вступити туди, – важко сказати. Пригадую урок історії, коли вчителька сказала, що ось відроджується Волинська духовна семінарія. Для мене це було щось таємниче і незвичайне, і десь промайнула думка, що от би поїхати хоч поглянути, як там живуть...

- Спочатку мене дещо відлякало те, що це чимось схоже на військове училище. Сувора дисципліна – підйом, відбій, треба йти на молитву, чергувати на кухні, прибирати територію і т. ін. Спочатку було важко, але зараз, з відстані часу бачу, що це допомогло сформуватися мені як особистості. Жартую, що якби не семінарія, то застеляти за собою ліжко я й досі не навчився б.

- Спочатку я не мав таких намірів, але пізніше вступив в Академію при Михайлівському Золотоверхому монастирі, зустрівся з ченцями, ми потоваришували... Це були молоді освічені люди, закінчили університети з відзнаками, але залишили все це, прийняли чернецтво і служать Богові. Мій товариш, кращий студент нашої групи, - тепер єпископ Тернопільський і Бучацький Нестор, - він перший став ченцем. До речі, це наймолодший єпископ Європи, на рік молодший від мене. Ці люди вплинули на мене, і так з’явилася думка про прийняття чернецтва, яка визріла в рішення.

- Земне життя – це шлях до Бога, вірить у це хтось чи ні, але так воно є. Життя без вічності і без Бога втрачає сенс. Нащо страждати, хворіти, вирішувати якісь проблеми, коли доведеться просто зникнути? Насправді, є два шляхи до Бога – сімейний і чернечий. Вони фактично рівноцінні за своєю тяжкістю, але зараз, будучи ченцем, я думаю, що сімейним людям навіть тяжче. Їм треба притиратися, пристосовуватися одне до одного... Добре, коли в сім’ї є гармонія, а якщо ні? Життєві проблеми, амбіції, заробляння грошей, - все це відволікає від духовного життя. Але водночас проблеми часто спонукають людей звертатися до Бога. Також народження і виховання дітей – окрім того, що це великий Божий дар, це й велика відповідальність перед Богом. Якщо батьки мають дітей і не виховують їх, а гублять, ламають – це дуже тяжкий гріх. Бог терпить людські беззаконня, бо хоче, щоб якнайбільше людей спаслося. Тому треба, щоб якнайбільше людей народилися, і не просто народилися, а врятувалися, тобто стали віруючими. Як казав один святитель: ”Жінка має дати землі людину, а небу – ангела”, тобто виховати цю дитину.

Другий шлях – чернецтво. Ти залишаєш всяку суєту, турботи щодо заробляння грошей, кар’єри і йдеш у спільноту однодумців. Є приказка: гуртом і батька легше бити. Тут вона до буквальності точна: адже диявол – батько гріха й неправди, і гуртом легше боронитися від нього. Крім того, монастир має свій устав і тому легше змушувати себе духовно працювати, молитися. Але й там іде духовна війна, і диявол бореться з чернецтвом по-особливому. Я відчув це на собі: перший тиждень після постригу ти - наче у стані духовної ейфорії, і до тебе не підступають жодні спокуси, але коли ти вже притомився... Починається боротьба не на життя, а на смерть, причому смерть справжню – духовну, вічну.

Можливо, хтось, читаючи цю розмову, заперечить, що подібне швидше є винятком, аніж правилом. Звичайно, кожен сам щодня робить свій вибір. Треба тільки іноді прислухатися до голосу свого серця...

«Маzепа-фест», «Країна Мрій», «Шешори», «Рок-Січ», «Тарас Бульба» – фестивалі, про які знає і які полюбляє сучасна молодь. До цього переліку тепер можна долучити доброчинну етно-вечірку «Трипільські зорі», що вперше пройшла в Черкасах з ініціативи студенток Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Під час акції, окрім концерту, проводились майстер-класи із гончарства, вишивки, народних танців, гри на сопілці та виготовлення ляльок-мотанок, безпрограшна лотерея, виручені від якої кошти перерахували Канівській школі-інтернату.

На одній сцені з хедлайнерами дійства – гуртами «Вій», «ДахаБраха», «Оркестр Янки Козир» - виступили пол-тавські «ДельТора», «Свобода» та «Стрибожі внуци». Їхня поїздка стала можливою завдяки обласним громадським ор-ганізаціям «Молодий Народний Рух» і «Молода Просвіта». До речі, група «Стрибожі внуци», до якої входять четверо студенток філологічного факультету Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, офіційно існує лише три місяці, але вже встигла стати переможцем відбіркового туру «Червоної рути» й «засвітитися» на «Маzепа-фесті». Дівчата грають на таких інструментах як бубон, коса, рубель, гребінь, співають народних пісень. Слухачі радо сприйняли полтавців, підспівували, танцювали, деякі навіть водили коло.

Того ж дня наші земляки-музиканти взяли участь і в першому районному фестивалі авторської пісні «Акорди душі» в Семенівці, що проводився за підтримки відділу культури і туризму райдержадміністрації.