Світ Молоді

24-річний Олексій Сенчило перебуває на службі за контрактом у Севастопольському загоні морської охорони на посаді фельдшера.

До центру зайнятості можуть звертатися всі: ті, хто шукає роботу, й ті, кому потрібні працівники. Державна служба зайнятості пропонує різноманітні шляхи вирішення кадрових питань. Один з них – працевлаштування безробітних шляхом надання дотацій роботодавцям за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Хто ж може працевлаштуватися таким способом? Це можуть бути жінки, котрі мають дітей віком до 6 років; одинокі матері, у яких діти – віком до 14 років або діти-інваліди; молодь, що закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних та вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації, звільнилася зі строкової військової або альтернативної служби і якій надається перше робоче місце; діти (сироти), які залишилися без піклування батьків, а також особи, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу; особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування тощо.

У Пирятинському районному центрі зайнятості, як повідомила його директор Марія Пшиченко, дотації на створення нових робочих місць у 2007 році отримали ряд приватних підприємців: Валентина Куча – працевлаштувала кількох молодих жінок для випічки хліба; Ніна Оверченко – створила робоче місце для торгівлі насінням та засобами захисту рослин; працевлаштували молодь, створивши нові робочі місця й такі роботодавці як Віра Литвинова, Ганна Міщенко та Лариса Педяш. Три особи працевлаштовано вже цього року за рахунок дотації роботодавцям – у ПП «Хазар-2007» (оператора), ПП Валентини Кучі (експедитора), ПП Сергія Безсмертного (закрійника для виготовлення м’яких іграшок).

Тож робота є завжди, тільки треба вміти її знайти. Шукайте, працевлаштовуйтеся і працюйте!

Оксана БОНДАРЕНКО

Є на Полтавщині мальовничі куточки, які приваблюють своєю красою і неповторністю не тільки місцевих жителів, а й приїжджих.

Декілька таких місць – й на Пирятинщині. Наприклад, село Березова Рудка. Воно має надзвичайно цікаву 300-літню історію. Було засноване в 1717 році гетьманом Іваном Скоропадським, а з 1752 року стало власністю Йосипа Закревського. П’ять поколінь Закревських змінювали і прикрашали свій маєток, зробивши його справжньою  перлиною садово-паркової архітектури ХVIII - початку ХІХ століття. І до наших днів зберігся у Березовій Рудці цей палац, а ще - чудовий парк. П’ять разів відвідував це село і Тарас Шевченко. Тому цікаво там побувати, є на що подивитися.

Не випадково Березова Рудка стала своєрідним осередком розвитку зеленого туризму на Пирятинщині. Це – завдяки ініціативі молодої та перспективної березоворудчанки Катерини Кобченко. Не останню роль у розвитку зеленого туризму в районі відіграв і Пирятинський районний центр зайнятості, надавши Катерині, яка стояла на обліку як безробітна, одноразову дотацію на заняття підприємницькою діяльністю (зеленим туризмом). Такі ж дотації, за інформацією директора Пирятинського районного центру зайнятості Марії Пшиченко, було надано і Валентині Корінчевській із Крячківки та Анатолію Ріжку з Березової Рудки.

Зелений туризм – це не тільки цікаве зайняття, а й прибуткове. Тож сільській молоді, яка ще не працевлаштована, варто по-новому поглянути на своє рідне село, звернутися по допомогу до центру зайнятості і спробувати себе у сфері зеленого туризму, залучивши до самобутньої культури й чарівної природи не тільки місцевих жителів, а й туристів з усієї України й зарубіжжя.

Процес українізації іноземних кінострічок розпочався, здається, на початку 1990-их років. Тоді чи не вперше герої та героїні латино- і просто американських фільмів заговорили по-українськи. Ця мовна новація викликала доволі неоднозначну реакцію в суспільстві. Одні тішилися («ну, нарешті!»), інші обурювалися («фу, какая гадость!»). Але поступово, з часом, негативного сичання і шипіння істотно поменшало. Люди дивилися незліченні мильні опери, жахалки, бойовики та художні картини в україномовній версії і не кидалися капцями в телевізор. Що вже казати про дітлахів, які з радістю стежили за пригодами каченяти Дафі, поросяти Поркі чи моряка Папая і, можливо, не надто помічаючи того, вбирали у себе, як губка, український лексикон. А коли на блакитних екранах з’явився серіал про космічного прибульця Альфа, до «ящика» прикипіли і старші люди. Завдяки майстерній адаптації перекладача Олекси Негребецького дотепні репліки інопланетянина пішли гуляти у народ.

Здавалося, вже всі, і дорослі, і малі, переконалися у життєздатності та конкурентоспроможності україномовного кіно, але ж ні. Невзятим рубежем тривалий час залишалися кінотеатри, в яких за імперською інерцією картини демонстрували російською. Змінити цю незрозумілу і дещо химерну ситуацію у 2005 році спробував тодішній віце-прем’єр із гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко. Він провів через Уряд постанову (так звану «постанову Кириленка»), що забезпечувала і стимулювала виконання закону про обов’язкове дублювання чи субтитрування іноземних фільмів українською мовою. Звісно, великі дистрибуційні компанії відразу ж обурилися форсованими темпами переходу на мову, але саме тоді одна за одною на екрани почали виходити голлівудські стрічки у добрих українських перекладах. Як показали результати продажу квитків, україномовні версії фільмів «Тачки» або «Пірати Карибського моря» принесли кінотеатрам чималі прибутки, до речі, і на Сході теж. Отже, черговий міф був розвінчаний. Суспільство виявилось готовим дивитися кіно на великих екранах рідною мовою. Крім усього іншого, це не лише питання мови, а й економіки, бізнесу. Тому що перехід іноземних стрічок на україномовні рейки дає роботу багатьом вітчизняним фахівцям: перекладачам, акторам, звукорежисерам... Але більшість дистриб’юторів, вочевидь, не хоче зайвий раз на них витрачатися, бо ж набагато легше купити готові копії у Росії (і підтримавши тамтешній ринок), ніж попрацювати над їхньою адаптацією в Україні. Водночас інші розповсюджувачі найважливішого із мистецтв навпаки створюють технічну базу для якісного дублювання, щоб не доводилося «вилизувати» звук у дорогих закордонних студіях.

Торік і цьогоріч українізація кінопростору дещо пригальмувала: запротестували дистриб’ютори, з’явилися якісь судові позови про захист прав російськомовного населення, пролунали незрозумілі заяви колишнього гуманітарного віце-прем’єра і відомого «прихильника» української культури Дмитра Табачника, був підписаний меморандум між Міністерством культури і туризму й кінорозповсюджувачами, які нібито погоджувалися українізуватися, однак не у близькій перспективі. Словом, створювалися всілякі приводи для того, щоб уповільнити перехід на мову. А нещодавні деякі мережі кінотеатрів вдалися до страйків і в окремі дні не працювали. Утім, широкої громадської підтримки вони не здобули. У відповідь - отримали ще одну міністерську постанову, затримку із виданням прокатних посвідчень для недубльованих фільмів і марші українського глядача вулицями Києва. Так чи інакше, незабаром герої закордонних стрічок заговорять українською значно більше, ніж тепер. І ще набагато краще було б, якби ми чули живу мову не лише з уст людожера Шрека чи пірата Карибського моря Джека Горобця, а й від наших сучасників. Себто, йдеться не про інше, як про втілення у життя гасла «Від кіно українською – до українського кіно».

Сергій ШЕБЕЛІСТ