Світ Молоді

Мово наша рідна,

Мово наша мила,

Ти така чарівна

І така красива.

Ти для нас найкраща

З усіх мов на світі,

Ми тебе любити

Завжди усі будем.

Рідна мова – це нашеє дитинство,

Це наше ось життя,

Охоплює краплинкою душі та серця.

Мова наша, ніби джерело із чистої водиці.

Але хтось візьме крапельку водиці

Із тієї ось криниці,

Захопить дух і серце підіжме,

Тому що джерело це не просте,

А з мови нашої росте.

День видався звичайним… Нічого осо-бливого: школа, уроки по 45 хвилин, пе-рерви, мій рідний 11-Б, однокласники, друзі, вчителі… Сьогодні увесь наш клас реє-струвався на зовнішнє незалежне оці-нювання. Процедура ця доволі нудна і зов-сім невесела: потрібно лишень скрупу-льозно заповнити певні бланки та надіслати їх кудись. Справді, нічого особливого… Але вразило мене зовсім інше: повертаючись з друзями до класу, крокуючи по коридору рідної школи, я звернула увагу на ті речі, що несла в руках. Це були бланки та мій паспорт… Звичайнісінькі бланки; простенький паспорт, який має кожен, хто досяг шістнадцяти років. Але в той момент це вже не був лише папірець з інформацією та фотографією, - тоді для мене вся ця картина уособлювала перехід зі світу дитячого у світ дорослий. Я вперше до болю реально зрозуміла, що дитинство пройшло і більше ніколи не повернеться. Все, що знайдено, надбано, присвоєно (я зараз веду мову не про матеріальне, а про духовне) за ці роки - те зостанеться при мені, а що втрачено, загублено, – те залишиться в минулому назавжди.

Ось воно як - стояти «на порозі до-рослого життя». Я відчуваю, що вже стою на ньому, і зізнаюся: це не одне з найпри-ємніших відчуттів, які доводилося пере-живати. Хочеться висказатися, поділитися з кимось емоціями, відчуттями, але в цю хви-лину, на жаль, немає нікого поруч. Так ра-птово і непомітно у душу закрадається ди-тячий страх і звичайнісіньке запитання: «А що далі?». Знаю: вгадувати майбутнє – не людська справа. Але ж як хочеться дізнатися, що чекає мене там, попереду, що чекає у зав-трашньому дні на моїх друзів, близьких, рід-них. Не скажу, що вірю в таку річ як доля, адже більш схиляюся до думки, що людина має можливість змінити долю власними руками, але ж мені б дуже хотілося вірити в те, що кожен із нас має своє Призначення. Якщо ж ні, тоді для чого ми приходимо в цей світ? Невже лише для того, щоб посадити дерево, збудувати будинок та виростити сина? Як на мене, то це надто просто і банально. Хотілося б чогось незвичайного, захоплюючого, прекрас-ного… А як зро-бити власне життя прекрасним і захо-плюючим, що можна зробити для того, щоб років у вісімдесят чи дев’яносто оглянутися назад у минуле і з усмішкою на обличчі промовити до себе: «Так, моє життя пройшло не марно, воно було чудовим, непере-вершеним, цікавим!» Як хочеться знайти своє місце під сонцем, зробити щось корисне, бути потрібною людям, відчувати себе рівноправною ланкою суспільства, а не просто так-сяк проіснувати…

Дорослість… Хто придумав таке звичайне і водночас дивне слово? В чому проявляється дорослість? Можливо, в умінні думати, аналізувати свої вчинки, відповідати за власні дії. Можливо, й так, але що поганого у тому, щоб десь глибоко в душі завжди залишатися дитиною, невинною, доброю, навіть безпорадною?!

«Завт-ра - день Святого Валентина, - думала Ірина. - Хм, ди-вно, певно такого сумного свята в мене не було до цього часу. Ще ніколи не було такого, щоб хлопець, що мені подобається, був таким бездушним. Звичайно, може хтось із подруг і подарує мені «валентинку», але Він – ні. Певно, я йому не потрібна, але чому ж тоді він приділяє мені так багато уваги? Ну, що ж, завтрашній день усе покаже».

…Ранок 14 лютого був прохолодним. Сніжинки повільно кружляли у повітрі й тихо спускалися на замерзлу землю. У природі відчувалася повна гармонія. «Нарешті, почалася зима», - сяйнула думка у дівчини. Вона йшла звичайним шляхом до школи, де зараз панувала святкова атмосфера, а в повітрі неначе літали купідончики в червоних підтяжках. Саме тому звідти хотілося тікати таким, як вона, – безмовно закоханим, самотнім.

Шкільний день пройшов пре-погано. Він так і не підійшов, навіть на Ірину «валентинку» нічого не відповів, а з беземоційним обличчям сховав у свій рюкзак і вийшов з класу. Це був контрольний удар. Дівчині здалося, що хтось узяв її серце і просто-напросто вирвав його з грудей, а потім викинув на холодний, бездушний сніг, що тонким шаром припорошив ялинки і покрив землю. «Це все, - думала вона, - мій терпець урвався. Я більше страждати не буду. Вирву ці почуття зі свого серця. Але чому ж мені так важко Його забути? Чому?».

Після закінчення уроків Ірина виглядала такою змученою і сумною, що подруги навіть думали, що вона захворіла. Іра відповіла, що цілком здорова.

- Закохані завжди хворі. Їм увесь час не вистачає один одного. Вони потрібні один одному, як життя, як повітря, як вода, - мовила найкраща подруга Ірини Ольга.

- Слухай, Іро, давай ти з нами сходиш на річку? Може, там хоч трохи відволічешся від думок.

- Давай, я не проти. Зайдете за мною о 15-й годині.

… І ось Іра летить над холодним, замерзлим плесом річки, мов ластівка, розпростерши руки-крила. І справді, вона на деякий час забула про свої проблеми і переживання.

Раптом, десь недалеко від себе, дівчина почула короткий крик і швидко поспішила у той бік. І ось Ірина побачила, як хтось борсається у крижаній воді. О ні, це був Він! Було так страшно, що вона не могла поворухнутися, але, на щастя, швидко оговталася і поспішила на допомогу…

Він стояв перед нею і тремтячими губами промовляв слова подяки, але дівчині нічого не було потрібно, окрім тих трьох таких солодких, таких жаданих слів: «Я тебе кохаю». Від них зігрілася б уся її душа. Але Він говорив зовсім не ті слова, які б хотілося…

Україно! Послухай, тобі

Своє серце я щиро дарую

І щодня наяву й уві сні

До мети непохитно прямую.

В чому ціль? І яка в неї суть?

Важко теє сказати напевно,

Поодинці до цілі ідуть,

Не втрачаючи сил надаремно.

Поряд – друзі, лиш ті, що життя

За ідею готові віддати,

Та поки що не маю знання,

Де тих друзів знайти-відшукати.

Вірю я, що знайдуться вони:

Спільна справа нас всіх об’єднає,

А впізнаю я їх, лиш коли

Над Вкраїною гімн пролунає.

Друзів цих так багато навкруг,

Чує серце – вони зовсім поруч,

Та лише найвірніший мій друг

Прийти зможе у лихо на поміч.

Як дізнатися, хто з них є хто,

Кому щирість свою довіряти,

З ким іти по життю заодно,

Кому очі на світ відкривати?

Як я хочу любити життя,

Прокидатись з усмішкою зранку

І в бурхливім потоці життя

Віддавати усе без останку.

Віддавати усе лиш тобі,

Моя люба, кохана Вкраїно!

Забери всю мене! Лиш тоді

З чистим серцем у вічність полину.

Вірю я у твоє майбуття!

Вірю в те, що ти будеш велична!

Не пізнатимеш ти забуття!

В душах наших ти житимеш вічно!