Світ Молоді

Щороку на святкування приїздять тисячі відвідувачів з різних областей і міст України, навіть із близького та далекого зарубіжжя. Цього разу безпосередню участь у ньому взяли польські гості. Вони прибули до Пирятинського району напередодні свята з дружнім візитом. Учасники художньої самодіяльності нашого району та польські колективи «Мерітум» і «Леліва» проявили свої здібності у міжнародному фестивалі фольклорних колективів, що відбувся біля садиби Хіврі. Також з різно-жанровою концертною програмою виступили на малій та головній сценах ярмарку.

Великі Сорочинці гостинно прийняли солістів, гумористів, гармоністів, українських козаків, самодіяльні колективи, котрі приїхали проявити свої таланти у сфері культури. Було проведено ряд цікавих розважальних конкурсів, у яких взяли участь усі бажаючі, за що отримували не менш цікаві призи. Народним умільцям випала чудова нагода продемонструвати свої скарби – вироби, зроблені власноруч. Справжні знавці, цінителі та колекціонери із задоволенням розкуповували такий товар.

Кожен з нас по-своєму шукає Бога. Дехто все життя намагався заповнити чим завгодно порожнечу в серці, забуваючи, що насправді воно має належати Йому. А декого Він знаходить сам. Так міг би сказати про себе єпископ Полтавський та Кременчуцький (УПЦ КП) Федір, якому цього літа виповнилося 30 років. Нині це другий наймолодший єпископ Європи. Як на такий молодий вік, він має доволі промовисту біографію – випускник Волинської семінарії та Київської духовної академії, кандидат богослов’я, свого часу очолював Синодальне Управління у справах молоді, був секретарем Патріарха Філарета... І зараз, попри велику зайнятість, владика Федір мало не щотижня проводить заняття недільної школи для молоді при Полтавському Святоуспенському соборі. Де й люб’язно погодився розповісти нам про початок свого особистого духовного шляху.

- ...в сім’ї вчителів. Оскільки мама викладала російську філологію, то вдома була велика бібліотека і я думав, що книги повинні бути в кожній хаті – як меблі, чи що. Якось прийшов до свого однокласника і побачив у нього тільки декілька недбало розкиданих підручників. Для мене це було деяким шоком - виявляється, не всі читають книжки. Взагалі, у дитинстві я мріяв стати лісником, потім, природно, почав схилятися до кар’єри вчителя.

Я виростав у селі, серед мальовничої волинської природи. Був романтичною дитиною, любив ходити до лісу. Улюблений мій письменник – Ернест Сетон Томпсон, котрий писав розповіді про тварин. Я б радив усім дітям прочитати його книжки, особливо твір „Маленькі дикуни”, - цю книжку зберігаю й досі, так вона на мене вплинула. Потім почалася так звана „перебудова”, вчителі почали обзаводитися господарством. Зараз я дякую Богові, що вмію робити всяку сільськогосподарську роботу – орати поле, косити траву, доїти корову. Для нас, вчительських дітей, це було свого роду екзотикою.

- Мене хрестили в 4-річному віці, коли батьки їздили відпочивати до Євпаторії. Залишилися віддалені спогади: купіль була як величезна ванна, в якій мене хотіли ледь не втопити, - я цьому дуже опирався. Значення цього я не розумів, звісно. Потім виростав, як кожна тодішня дитина, був піонером, до того ж войовничим атеїстом. Доводив своїй бабці, що Гагарін літав у космос і ніякого Бога не бачив, але вона твердо наполягала, що Він є. Навернення відбулося вже у старшому шкільному віці. Очевидно, сталося те, про що сказано у пророка Ісаї: „Не ви Мене обрали, а Я вас обрав”. Будучи підлітком, я достатньо свідомо грішив і думав, що Бог сам по собі, з ним якось-там спілкуються священики, а я сам по собі. Господь втрутився в це і кожного разу, коли я робив якесь беззаконня, хоч і дитяче, то Він мене карав. Так я зрозумів, що Він піклується про кожного, і так навчився боятися Бога.

Ще пригадую свою прабабцю Василину, як вона молилася і завжди в кінці перераховувала десять заповідей. І остання була про те, як людина не повинна бажати нічого з того, що є у ближнього, в тому числі „ні вола, ні осла”, - мені було смішно, я завжди чекав, коли вона почне згадувати „про ослів”. Але зараз я розумію, що це було своєрідне виховання: я бачив, як прабабця молиться, як бабця Ірина молиться, і коли мені настав час звернутися до Бога, я вже знав, як це робиться.

Якось я вперше відкрив Євангелію і прочитав пару речень. Зараз навіть не можу точно сказати, що це був за текст, бо відкрив навмання, але я точно знав, що це Бог сказав мені. Пізніше я дізнався, що з відомим проповідником Антонієм Сурозьким трапилося подібне. Він вперше відкрив Біблію і прочитав щось, здається, із пророка Ісаї, а потім шукав цей вислів і виявилося, що його взагалі там не було! Тобто Бог прямо сказав до нього, відкрив йому те, що було потрібне на той момент, і це спрямувало його потім на шлях служіння.

Коли я вперше прийшов на Богослужіння, мені зробили зауваження, хоч і толерантно, але було образливо. Молоді на служби ходило не так багато, а я ще й був високого зросту і мені здавалося, що всі на мене дивляться. Мама підтримала мене, щоб я не кидав ходити. Позитивне враження зробив на мене і наш священик Борис Шумський, який прослужив у селі 33 роки. Це був особливий священик, прекрасний проповідник.

Пізніше прийшов молодий священик, Тарас Стефура, він і спрямував мене до вступу в семінарію. Але коли з’явилася сама думка вступити туди, – важко сказати. Пригадую урок історії, коли вчителька сказала, що ось відроджується Волинська духовна семінарія. Для мене це було щось таємниче і незвичайне, і десь промайнула думка, що от би поїхати хоч поглянути, як там живуть...

- Спочатку мене дещо відлякало те, що це чимось схоже на військове училище. Сувора дисципліна – підйом, відбій, треба йти на молитву, чергувати на кухні, прибирати територію і т. ін. Спочатку було важко, але зараз, з відстані часу бачу, що це допомогло сформуватися мені як особистості. Жартую, що якби не семінарія, то застеляти за собою ліжко я й досі не навчився б.

- Спочатку я не мав таких намірів, але пізніше вступив в Академію при Михайлівському Золотоверхому монастирі, зустрівся з ченцями, ми потоваришували... Це були молоді освічені люди, закінчили університети з відзнаками, але залишили все це, прийняли чернецтво і служать Богові. Мій товариш, кращий студент нашої групи, - тепер єпископ Тернопільський і Бучацький Нестор, - він перший став ченцем. До речі, це наймолодший єпископ Європи, на рік молодший від мене. Ці люди вплинули на мене, і так з’явилася думка про прийняття чернецтва, яка визріла в рішення.

- Земне життя – це шлях до Бога, вірить у це хтось чи ні, але так воно є. Життя без вічності і без Бога втрачає сенс. Нащо страждати, хворіти, вирішувати якісь проблеми, коли доведеться просто зникнути? Насправді, є два шляхи до Бога – сімейний і чернечий. Вони фактично рівноцінні за своєю тяжкістю, але зараз, будучи ченцем, я думаю, що сімейним людям навіть тяжче. Їм треба притиратися, пристосовуватися одне до одного... Добре, коли в сім’ї є гармонія, а якщо ні? Життєві проблеми, амбіції, заробляння грошей, - все це відволікає від духовного життя. Але водночас проблеми часто спонукають людей звертатися до Бога. Також народження і виховання дітей – окрім того, що це великий Божий дар, це й велика відповідальність перед Богом. Якщо батьки мають дітей і не виховують їх, а гублять, ламають – це дуже тяжкий гріх. Бог терпить людські беззаконня, бо хоче, щоб якнайбільше людей спаслося. Тому треба, щоб якнайбільше людей народилися, і не просто народилися, а врятувалися, тобто стали віруючими. Як казав один святитель: ”Жінка має дати землі людину, а небу – ангела”, тобто виховати цю дитину.

Другий шлях – чернецтво. Ти залишаєш всяку суєту, турботи щодо заробляння грошей, кар’єри і йдеш у спільноту однодумців. Є приказка: гуртом і батька легше бити. Тут вона до буквальності точна: адже диявол – батько гріха й неправди, і гуртом легше боронитися від нього. Крім того, монастир має свій устав і тому легше змушувати себе духовно працювати, молитися. Але й там іде духовна війна, і диявол бореться з чернецтвом по-особливому. Я відчув це на собі: перший тиждень після постригу ти - наче у стані духовної ейфорії, і до тебе не підступають жодні спокуси, але коли ти вже притомився... Починається боротьба не на життя, а на смерть, причому смерть справжню – духовну, вічну.

Можливо, хтось, читаючи цю розмову, заперечить, що подібне швидше є винятком, аніж правилом. Звичайно, кожен сам щодня робить свій вибір. Треба тільки іноді прислухатися до голосу свого серця...

«Маzепа-фест», «Країна Мрій», «Шешори», «Рок-Січ», «Тарас Бульба» – фестивалі, про які знає і які полюбляє сучасна молодь. До цього переліку тепер можна долучити доброчинну етно-вечірку «Трипільські зорі», що вперше пройшла в Черкасах з ініціативи студенток Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Під час акції, окрім концерту, проводились майстер-класи із гончарства, вишивки, народних танців, гри на сопілці та виготовлення ляльок-мотанок, безпрограшна лотерея, виручені від якої кошти перерахували Канівській школі-інтернату.

На одній сцені з хедлайнерами дійства – гуртами «Вій», «ДахаБраха», «Оркестр Янки Козир» - виступили пол-тавські «ДельТора», «Свобода» та «Стрибожі внуци». Їхня поїздка стала можливою завдяки обласним громадським ор-ганізаціям «Молодий Народний Рух» і «Молода Просвіта». До речі, група «Стрибожі внуци», до якої входять четверо студенток філологічного факультету Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, офіційно існує лише три місяці, але вже встигла стати переможцем відбіркового туру «Червоної рути» й «засвітитися» на «Маzепа-фесті». Дівчата грають на таких інструментах як бубон, коса, рубель, гребінь, співають народних пісень. Слухачі радо сприйняли полтавців, підспівували, танцювали, деякі навіть водили коло.

Того ж дня наші земляки-музиканти взяли участь і в першому районному фестивалі авторської пісні «Акорди душі» в Семенівці, що проводився за підтримки відділу культури і туризму райдержадміністрації.

З 14 по 24 липня 17 дітей Пирятинщини чудово відпочили й загартувалися у Криму. Цікавими спогадами про поїздку діляться Віка та Ярослав Кабушка. Братик та сестричка були учасниками туристичного походу.

- Потягом ми доїхали до Сімферополя, там була пересадка, після якої дісталися Ангарського перевалу, - говорить Ярик. – Дві ночі ночували в наметах на туристичній стоянці - це якась база. Вдень була екскурсія до Червоних печер.

Діти купалися у прохолодних водах водоспаду, що знаходиться поблизу них. Коли зайшли до Червоних печер, побачили підземну річку, яка витікала, здавалося, нізвідкіль. Дивлячись на каміння, можна було побачити на ньому різні чудернацькі малюнки – витвори самої природи. Стояли там і статуї з природного каміння крокодила, мамонта, лисиці й інших звірят. А в Індійському залі – пляшка зі склянкою, і все це – без жодного втручання людської руки. Краплі води, що падають зі стелі печери, роками облизували камінні стіни, від чого й утворилися дивні форми.

- У Червоній печері є одне озеро, куди можна кинути копійку й загадати бажання, - каже Віка, - кажуть, що воно обов’язково здійсниться.

Третього дня група туристів, взявши на плечі рюкзаки, рушила далі у напрямку Чорного моря. Спочатку на їхньому шляху виник водоспад Джурла, трохи згодом – другий, Джур-Джур, під яким вони й покупалися. Щодня, протягом чотирьох днів, діти долали відстань від 9 до 12 кілометрів, ночуючи в наметах, аж поки не побачили море. Зупинилися в місті Сонячногорськ, що на березі Чорного моря. Одразу ж усі кинулися в морські обійми, але це було лише в перші дні. Дуже швидко діти звикли до постійної голубіні, яка простягалася до самісінького горизонту, і тільки грілися на пісочку, слухаючи мову хвиль. Щоранку, о 6.30, юні туристи прокидалися і вже за три години вирушали у похід. Біля наметів залишалося лише четверо чергових. Маршрут походу був дуже цікавим. Три роки тому його розробив керівник туристичного гуртка БДЮТу Сергій Кабушка. Він особисто супроводжував дітей цього разу. Під наглядом та дійсно професіоналізмом чуйного, але водночас і вимогливого керівника група відчувала себе справжніми туристами, вивчаючи місцевість та вперто долаючи пере-шкоди на своєму шляху.

Повернувшись додому, діти не перестають діли-тися враженнями від подорожі з друзями й рідними. Вони впевнені, що пам’ятатимуть туристичний похід ще дуже довго. А коли щось призабудуть, то фотознімки з місця відпочинку нагадають їм про чудово проведений час у Криму.

11-річна Віка та 13-річний Ярослав Кабушка з Пирятина вже другий рік поспіль подорожують гірськими дорогами Півдня.

Туристами братик і сестричка стали з легкої руки свого тата, який очолює туристичний гурток при Будинку дитячої та юнацької творчості. А ще обоє – легкоатлети. Віка лише два роки відвідує ДЮСШ, а вже має 8 медалей, 20 грамот і кубок за участь у змаганнях з бігу на дистанції 60 та 200 метрів. Вона вдало поєднує легку атлетику з музикою й танцями. Її братик у спортивній школі – чотири роки. Цього року в м. Вінниця Ярослав посів 2-е місце наВсеукраїнських змаганнях з легкої атлетики, подолавши 3 кілометри. У Києві – 3-є місце (1,5км), а в Харкові хлопчик увійшов у першу десятку серед учасників, старших за нього на два роки. У Лубнах, Гребінці, Прилуках та Пирятині неодноразово посідав призові місця.

Пригадує, як з групою легкоатлетів на чолі з тренером Анатолієм Бах-мачем їздив на дводенні тренування до Ялти. Виснажливі години тре-нувань поєднувалися з відпочинком із новими друзями з Литви та інших міст України, навіть з інших країн. На відміну від сестрички, Ярослав має 5 медалей і 23 грамоти. Та вони не намагаються змагатися між собою. Просто отримують від занять спортом неабияке задоволення.

Час від часу Пирятинського району торкається проблема припинення функціонування шкіл.

Минулого року було закрито міську школу №3. У с. Харківці школу реорганізовано із ЗОШ 1-3 ступенів на школу 1 ступеня. Старшокласники цього села, а також із Дейманівки, Усівки й Каплинець, продовжують навчання у школах райцентру. Підвіз учнів здійснюється чотирма шкільними автобусами та двома приватними, за які сплачують кошти районний відділ освіти та частину – сільські ради. У села Кроти й Гурбинці, де немає навчальних закладів, за дітьми приїжджає автобус із Нових Мартиновичів. Батьки школярів самі вирішують, у якій школі дитина буде продовжувати навчання. Більша частина учнів зі школи №3 зарахована до загальноосвітньої спеціалізованої школи 1-3 ступенів №4. Приймають школярів і міський ліцей та школа №6. Учням із сільської місцевості доводиться рано прокидатися, щоб встигнути приїхати до початку занять о 8.30. Але вчителі в один голос стверджують, що ні від дітей, ані від батьків жодного разу не було скарг щодо втоми чи погіршення навчання. Деякі школярі протягом тижня проживають у своїх родичів у місті.

Майже всі вчителі, які працювали у нині закритих школах, працевлаштовані. Вони продовжують роботу в міських школах, у с. Велика Круча та Березоворудському технікумі.

Причину закриття шкіл у Пирятинському районі начальник відділу освіти райдержадміністрації Володимир Лелюх пояснює тим, що не вистачає дітей для нормального функціонування шкільних навчальних закладів. А доля будівель, де раніше навчалися школярі - різна. Міська школа №5, яку було закрито понад 5 років, згоріла вщент. У школі №3 планується відкриття управління праці та соціального захисту населення. Одну з двох Великокручанських шкіл пере-обладнано під сільську церкву. Будівлю Вечірківської школи передано на баланс сільської ради. Володимир Лелюх пропонував сільському голові створити там центр по обслуговуванню ветеранів та людей похилого віку, але той не поспішає втілити цю ідею в життя.

Три дні на стадіоні Лубенського лісотехнічного коледжу волонтери Корпусу Миру з Сполучених Штатів Америки та Полтавської обласної молодіжної гро-мадської організації «Твій Світ» грали разом з підлітками у спортивні ігри, які зазвичай можна побачити тільки по телебаченню.

Під час літніх канікул майже 2200 підлітків віком від 13 до 16 років відпочивають на території міста, і тому проблема організації дозвілля та оздоровлення для дітей і молоді стоїть найгостріше. Зазвичай, молодих людей можна побачити в парках, на дискотеці та пляжі, де стимулу до здорового способу життя буває недостатньо.

«Намагаючись покращити рівень організації дозвілля, ми вирішили провести протягом двох тижнів спортивний літній табір, де діти зможуть пограти в популярні в Америці ігри: фрізбі, бейсбол та американський футбол, які вони бачать у Голлівудських кінострічках. Працюючи викладачем у лісотехнічному коледжі, я найчастіше помічаю, як важливо для молоді якісно і корисно провести свій вільний час. Ми не популяризуємо так званий «америка-нський стиль життя», а хочемо , щоб кожна молода людина зрозуміла, що бути здоровим - модно незалежно від того , в якій країні ти живеш» - говорить викладач Лубенського лісотехнічного коледжу, волонтер Корпусу Миру Джейсон Нуссер.

Протягом двох тижнів, а саме з вівторка по четвер, о 10.30 кожен бажаючий може завітати на відкритий майданчик стадіону лісотехнічного коледжу, навчитися правилам ігор, взяти у них участь, просто поспілкуватися. Для кожного підлітка важливий не тільки фізичний розвиток , а й емоційний, соціальний, духовний. Атмосферу для такого розвитку створили організатори заходу.

«Особисто мені дуже сподобалось, приємні відчуття, емоції, сприятлива атмосфера для спілкування, цікаві ігри. Я не тільки беру участь у їх організації, але й сам з задоволенням граю. Під час навчального року доводиться часто говорити з учнями про здоровий спосіб життя в рамках реалізації різних профілактичних програм, а такий захід є можливістю підтвердити свої слова на практиці» - ділиться віце-президент Полтавської об-ласної молодіжної громадської організації «Твій Світ» Сергій Алєксєєнко.

Одним з напрямків діяльності ПОМГО «Твій Світ» - є профілактика ВІЛ/СНІДУ в молодіжному сере-довищі та популяризація здорового способу життя. Саме про підтримку державою подібної діяльності молодіжних гро-мадських ініціатив говориться в Указі Президента України, яким він оголосив 2009 рік роком молоді в Україні.

Найближчим часом ПОМГО «Твій Світ» за підтримки Корпусу Миру США в Україні розпочинає реалі-зацію власного проекту з профі-лактики ВІЛ-інфекції та СНІД «Праця заради життя - 2».

Уже протягом багатьох років у Ковалинській середній школі, що на Переяслав-Хмельниччині, функціонує шкільний музей. У ньому представлені українські старовинні речі домашнього вжитку.

Ідея створення музею у приміщенні школи виникла у педагогічного колективу, а за його оформлення особисто взялася вчителька Тетяна Андросенко. Завідуючи ГЖО «Надія», вона глибоко проймається культурою українського народу. Саме тому вирішила поєднати в одному музеї звичаї двох місцевостей - Пере-яславщини та Поліського краю. Адже тут, у Ковалині, мешкає більшість людей, які свого часу переїхали з чорнобильської зони. Як і сама Тетяна Іванівна.

Речі для музею було зібрано буквально по крихтах. Допомагали селяни. Зшукували на горищах, у сараях, чуланах горшки, миски, прядки, вишиті рушники й несли до школи чи Тетяні Андросенко. Жінка оформила й фотоальбом, у якому зберігаються знімки Полісся. При-гадує, як було знайдено старовинну ікону на горищі сіновалу в однієї з бабусь. Ця ікона також зараз знаходиться у музеї.

- Усі ці речі згодом могли б загубитися, зникнути безслідно, понівечитися, - каже Тетяна Іванівна, - а в нас вони збережуться обов’язково. І найголовніше – це так потрібно для виховання дітей! Треба лишень бачити їх обличчя, коли вони розглядають ці скарби.

В музеї часто проводяться уроки історії та народної культури. Вчителі запрошують сюди й гостей, що приїздять з інших областей і навіть країн, адже в с. Ковалин процвітає ще й сільський зелений туризм.

Хочу задати вам запитання: «Чим відріз-няється розумна людина від хитрої?». Відпо-вімо разом: Хитра завжди хитрує для себе, хитрість характерна для тваринного світу, але багато її ще й серед людей, у яких розум без серця. Розумний, чи назвемо його скоріше мудрим, - той, у кого сердечний розум чи розумне серце, але головне місце у його рішеннях відведено серцю. Пройшли мільйони років від багато знаючих атлантів до нас з вами. Чи багато серед нас сердечних, мудрих людей, які знання про атом не втілять в атомну бомбу? Знання, принесене із Космосу, було допомогою розуму людини, але виявляється, що серце своє кожна людина повинна сама, без сторонньої допомоги, зробити людським. Серце людина розвиває поступово – у трудах і стражданнях багатьох життів, отримуючи удари, роблячи помилки і виправляючи їх. Пам’ять про все це зберігається у безсмертній частині і зростає з кожним новим життям. Тільки так людина з хитрої стає мудрою. Найбільші знання, що прийшли ззовні, не можуть зробити серце добрим. Атланти володіли відкритими їм знаннями Космосу, але нерозвинуті серця повернули ці сили до руйнування й гибелі. Так, знання, видані Великими Учителями, багатьма в Атлантиді стали використовуватися для війн, чорного чаклунства і магії, накопичення багатства. Страшне падіння моралі, сексуальні збочення привели до того, що атланти повторили досить свідомо гріх первісної людини, яка породила первинних мавп міоценського періоду. Вступаючи в статеві відносини з мавпами, вони породили антропоїдних (людино-подібних) мавп.

Найдопитливіші й біологічно освічені серед вас запитають: «А чому зараз, навіть у науковому експерименті, не можна отримати гібрид людини й мавпи?». Вчення говорить, що Великі Учителі після гибелі Атлантиди змінили генетичний код людини так, що злягання з тваринами вже не дає потомство.

Описана древня історія людства торкається не наших предків, а нас самих. Кожен з нас обов’язково втілювався не тільки в кожній Расі, але і в кожній із семи підрас кожної Раси, а також і в семи народностях усіх підрас. Таким чином, у кожного в минулому тільки на нашій Землі близько 400 втілень, а не 5-8-12, про які розповідають комп’ютерні гороскопи і малограмотні астрологи.

До речі, про астрологію. Це наука з великим минулим. Але, на жаль, сьогодення у неї майже немає. Вчення Живої Етики говорить, що без знання астрохімії (науки про хімічний вплив на людину випромінювань планет Космосу) і без властивості яснобачення в астролога усі важкі астрологічні розрахунки недостовірні. Але навіть якби астролог був ясновидцем і знав крім астрології астрохімію, то майбутнє людини він зміг би передбачити тільки частково, тому що кожен з нас багато що може змінити своєю вільною волею, вибираючи працю чи безділля, любов чи ненависть.

Але давайте знову повернемося до Атлантиди перед її загибеллю. Падіння моральності (ненависть, злоба, заздрість, вбивства, сексуальні збочення) її жителів дуже нагадує те, що відбувається на Землі зараз. Колись це призвело до гибелі цілого материка, але нині люди ведуть себе таким чином на всій планеті. Чи не пора зупинитися і згадати Атлантиду, щоб зберегти від вибуху нашу прекрасну Землю?

Визначною подією в культурно-мистецькому житті пирятинського краю, справжнім святом для пирятинців та гостей міста став фестиваль української та польської культур «Пирятин-FEST», який відбувся 16 серпня цього року в Пирятині. Такий фестиваль проходив на Пирятинщині вперше і був приурочений візиту польської делегації до Пирятина на запрошення Пирятинської районної ради.

У святковому дійстві взяли участь аматорські колективи та окремі виконавці з Пирятинського, Гадяцького, Лубенського, Гребін-ківського районів Полтавщини. Молоде покоління учасників художньої самодіяльності Пирятинщини представляли Маргарита Шульга, Євгенія Роженцева та інші. Окрасою фестивалю стали виступи ансамблю пісні і танцю «Леліва» та вокального колективу «Мерітум» з Польщі.

Теплий літній вечір уже вкотре підкрався непомітно. Спустився на землю, на тихі вулиці міста. Огорнув вечірнім теплом, повіяв пахощами розпашілих від спеки квітів…

Він ішов вулицею, не помічаючи нічого навкруг. Його очі не бачили тієї краси, що дарувала матінка-природа. Він шукав лиш ЇЇ. І ніяк не знаходив. Озирався на перехожих, заглядав їм у вічі, та не бачив тих, єдиних очей, яких собі давно намріяв…

Уже кілька днів він не знаходив собі місця. Друзі кликали його розважитися, він ішов. Та погляд залишався сумним, настрій – кепським. Ішов на роботу, працював, але думки його були тільки з НЕЮ. Пізно ввечері він повертався додому і сподівався на довгоочікувану зустріч. Усе марно. Іноді йому здавалося, що ВОНА стоїть за ширмою у кімнаті. Він кидався до вікна, але ж – ні, ЇЇ там не було. То легкий вітерець тихо гойдав матерію. І знову приходила темна, самотня ніч.

А ВОНА й справді була там, у кімнаті. Боялася показатися йому. ВОНА боялася, що його бажання ЇЇ бачити було не зовсім щирим. Не було впевненості в тому, що ВОНА дійсно потрібна, бажана. Була ВОНА з ним і в робочому кабінеті, ховаючись за шафою, і на людних вулицях міста. Ішла слідом, визирала з-за дерева, зітхала в унісон вітру й просто хотіла його зрозуміти…

Змучена душа повела його у поле. Він ходив по траві, прислухався до шелесту вітру і все думав і думав. Сів під деревом, схиливши голову, знесилений. А ВОНА задумливо дивилася на нього, уже напевне розуміючи, що справді потрібна йому. Чула, як він подумки гукав до НЕЇ. І вийшла. Почувши, як хтось опустився поряд, він підняв очі.

- О, моя МУЗО, - все ще не вірячи своїм очам, тільки й вимовив він. І так само, як ВОНА, уже знав, що відтепер вони будуть разом, що ця зустріч, вистраждана часом, надовго…